Подорожі Цікаві люди

Скарби гуцульського колекціонера

– Коли б  років 15 назад мені хтось сказав, що буду шити, то я б засміявся йому в обличчя, – так тепер охоче ділиться своїми спогадами молодий дослідник та збирач гуцульських старожитностей Богдан Петричук. – Нині ось і з низинкою справуюся, і силянку зроблю.

У Бабині, що у Косівському районі,  всі дороги ведуть до Петричука. Серед неймовірної краси карпатського краю, серед гір, які сягають неба, і полонин, яких ласкає сонце, стоїть справжня гуцульська хата. Може і не така вже й стара, бо десь з 50-их років 20 століття, але що цінна, то так. У головній кімнаті  – справжні скарби. На вішаках ряд безцінних вишиванок, кептарів, спідниць, далі – скрині з усіляким гуцульським добром, на стінах ікони, давні миски та горнята.

– Проходьте і сідайте , – запрошує господар. – Зараз маю небагато що вам показати, бо забрали півсотні костюмів до Києва. Там знімають мюзикл про гуцулку Ксеню, то попросили мене акторів одягнути. Не зміг відмовити.

Але, щоб ви розуміли, що того небагато, як сказав Богдан Петричук, то цілком достатньо, щоб на кілька годин відправитися у минуле і пережити багато цікавих та смішних, сумних та щирих історій наших предків.

–   Десь у шість років потрапили мені в руки 20 польських грош 1923 року випуску, – починає свою історію Богдан. – І для мене то стало таким здивуванням, бо думав, що старше за мою бабу з 1928-го року вже нічого в цьому світі не збереглося. А тут монетка 1923-го і  така стара! Мене зацікавило і почалося моє збирання. Спочатку пішов  по сусідах. Заходив у хату: ’’Слава Ісу! У вас є старі копійки?’’ Я нічого нікому не платив, мені давали все задурно. Тому перші мої експонати – це монети. У нас в хаті було мало старовини, польських полумисків мали лише два. Хоча інші господарі могли мати багато і в два ряди вішали по сволоках. Львівські колекціонери кажуть, що ці полумиски знищили наші косівські, бо вони їх витіснили з хат. Але чогось мені їх дуже тоді хотілося. Будучи  у сьомому класі, я почав докупляти миски. А у дев’ятому приніс додому, за словами мами, купу ганчір’я. Це були вишивані сорочки, запаски, які я підібрав в односельчанки, що збиралася їх палити.  Отож мама не сильно втішилися моєю знахідкою, прати не захотіла. Я  позв’язував це все шнурком, положив у потічок, де воно помокло десь два дні. Потім приніс до хати, речі просохли, мама на це подивилася і взяла перепрала. Поскладав на купку і так воно все у мене лежало. У 2005 році у Яворові Львівська академія мистецтв проводила пленери. Там була моя тітка, то я з цікавості поїхав туди. Коли вже вони дізналися, що  у нас така стара гуцульська хата, захотіли відвідати Бабин. Художниця з Молдови тоді купила в мене одну сорочку. На той час вона дала мені 150 гривень. Подумав, якщо люди готові платити за це гроші,значить це чогось вартує. Тоді почав вишукувати старовину по товаришах, по однокласниках, по чужих людях, потім пішов на базар. Уявіть, що  в одній хаті я міг придбати з двадцять сорочок.  Одну собі лишав,  а решта –  продавав. Продам трохи  і далі купую. Бо на все треба було мати гроші.

У якому музеї вам дозволять торкнутися, розгледіти чи не кожен стібок узору та й навіть поміряти? Колекціонер радо дозволяє це, ще й присмачує свою розповідь  цікавими деталями.

– Цю сорочку купив у свого товариша, коли був  у 8 класі, –  веде мову Богдан, – то я схожої не знаходив ні тоді, ні сьогодні. Це кінець 19 століття. Бо борщівка, вишита вовною, не дивує, з Городенки також, а ось гуцульська, вишита вовною – це рідкість. То вже пізніше, коли з’явилися нитки DMC, тоді наші сорочки зацвіли тими всіма барвами. До того вони були стриманіші у колористиці.

Якщо Богдан Петричук вже взявся збирати старожитності, то мусів добре вивчити і дослідити походження, техніки та ексклюзивність виробу. Розповідає, що в основному вишивали низинкою та замковою низинкою. Вже більше технік використовували у верхах – це Красноїллі, Головах, Перехресному. То були багаті села, не так густо заселені і там люди мали   багато худоби, грошей, тому мали за що одягатися.

–  Якщо господар мав біля хати 15 корів, – каже чоловік, – то у рік продавав 15 телят і мав тоді за що накупити хусток, ниток, пацьорок. Тут, у  Бабині, люди мали менше ґрунту, менше худоби, займалися більше промислами. Наприклад, були в основному будівельниками – будували церкви, хати, за це й жили.

Серед скарбів гуцульського колекціонера – раритети родинні, яким більше 100 років. І найдавніша сорочка, що є у  музеї, таки місцева з Бабина. Приблизний вік – 140 років. За словами Богдана Петричука, жінки протягом життя мало сорочок собі шили . Здебільшого нашивали дочці на придане.

– Три сорочки, то найменша кількість, яку мала мати дівчина, коли виходила заміж, – мовить колекціонер. – Це якщо жінка забагато шила, то чоловіки сварилися, що ось в Марійки три сорочки і ще ніхто її голою не бачив. Хоча норма – це 24 вишиванки. Розказували, що у святочній кімнаті на кожну жердку викладали по 6 сорочок і коли гості приходили на весілля, сиділи за столами, то бачили, яке придане має наречена. Були випадки, що дівка не мала такої кількості, то добирала у мами, у сестри, а після весілля віддавала. Ось у мене є сорочка прабабина з бабиної сторони. То її  ніколи не одягали, бо коли баба виходила заміж, то взяла у своєї мами. Були й такі, що мали і 48 сорочок, то вже у два ряди висіли на жердках. То вже були багачі. А десь у 80-тих роках, коли на весілля наречена одягала білу сукенку,  баби плакали :’’ Ой ми лудинку нашили, а ти йдеш на вінчання у марлі’’. Дуже проти цього боролися. Розказують, що ще шість років тому, до шлюбу йшли у гуцульському вбранні, а вже на вечір вимолювали у батьків, щоб одягнути білу сукенку. А тепер то вже все відійшло.

 

Сьогодні українців у цілому світі ідентифікують за вишиванкою. Але й минулому вважалося, що сорочка – це паспорт. Наприклад, якщо ти з Бабина, ти в бабинській сорочці, йшов містом і тебе впізнавали з якої ти місцевості. Це було видно по бесагах, вишиттю, колористиці.  До сьогодні залишився звичай, коли старші люди заповідають хоронити себе у шлюбних сорочках.  Предки  вірили, що одяг знадобиться , аби на тамтому світі впізнати одне одного. Тому зараз старші люди не хочуть продавати  свої шлюбні сорочки, бо кажуть:’’ А як я там сє знайду’’.

– І нині така ж ситуація, – з жалем веде мову Богдан Петричук. – Аби ви бачили, які зараз сорочки закопують! Наприклад, була в нас така одна багачка Нунчиха. Померла вона і я пішов на похорон , то мені руки трусилися певно зо два місяці. Як згадав Нунчиху на катафалку, то спати не міг. Ну а що, лежить – постоли такі закручені, капці вигаптувані, червоні запаски, сорочка, хустка, все, що можна собі було придумати, все було на ній. І що ви думаєте, я з нею не говорив, та говорив. Вона так любила, коли я приходив, але сорочку на смерть   навіть не показувала. З одного боку зараз з  цим колекціонуванням і тим полюванням на старовину , то ’’йой ’’ як ці сорочки закопуються, а з другого боку – це вона для себе зробила, це її.

Сьогодні у Петричуковій колекції більше ста сорочок. Раніше збирав вишиванки з різних регіонів України, зараз має лише гуцульські. Тішиться, що люди потрохи повертаються до давніх технік, до сорочок з морщенням. Чоловік і у церкві тепер часто помічає давній крій вишиванки чи взір старовинний. Таке чіпляє око, каже  Богдан.

–  Спочатку була реставрація, – згадує молодий гуцул. – То вже згодом виникло питання, що треба було щось робити. Кілька років тому у Яворові бачу сидить чоловік, силянки силяє, думаю:’’ Господи, чоловіче, в тебе нема роботи вдома чи що’’. Є така гуцульська приказка :’’ Осуда не ходить по лісі, а по людях’’. То тепер вже я з пацьорками. Трохи тих пацьорок попустився, то зараз з сорочками. Далі думаю, треба на кептарі перейти. Можу вишивати, але я щось не бачу себе, щоб я сів та сорочку вишивав. До того треба терпіння. Як силянки силяв, то сів зранку  і до вечора ти вже бачиш результат. А сорочку зранку сів, цілий день просидів , а ввечері лиш маленький шматочок зашив.

Колекціонер сам освоїв техніки вишиття та крою. Тепер свої знання передає іншим. Наймолодшій рукодільниці, що перейняла досвід, 17 років.

–   У нас таке село,- мовить Богдан Петричук, – що з вишивки живе. Я б розділив наших вишивальниць на чотири категорії : перші – ті, які шиють базарні сорочки, тобто для продажу на ринку, далі – ті, які виготовляють для себе, для родичів, треті – жінки, які продукують в інші села, для гуцулів, і є, які творять для мене.

Із поповненням колекції сьогодні також проблем не виникає, лиш би гроші були, жартує чоловік.

– Та то не вгадаєш, в який період прийде до тебе якась річ. Часом ходиш тим базаром, ходиш, ну нічого нема. Так хочеш якусь шматинку або мисочку купити . І гроші маєш з собою. Нема. Іншим разом все потратив, у борг набрав, потім сидиш у хаті два- три тижні і не поткнешся на базар, бо люди будуть грошей поминатися.

Забігаючи наперед, поділюся з вами цікавою новиною. Богдан Петричук разом зі ще одним колекціонером старожитностей Едуардом  Радишем планують у Косові відкрити галерею. Давні техніки та узори, сорочки та кептарі стануть ще ближчими до поціновувачів українського строю.

– Я не вірю, що сорочку від початку до кінця в селі робила кожна жінка. Невже всі вміли так змережувати? Ось гляньте, це зроблено як під копірку. Думаю, були одна – дві, які могли це і до них йшли. Є  й такі сорочки, що простіші, бо дехто не показував роботу в процесі. Це тепер модно – вишила маленьку трояндочку  і у фейсбук – я вишивальниця. Коли берешся за роботу, то треба забувати про себе і про все. Ось кажуть, що треба вишивати, коли душа лежить. Та коли беретеся за велику сорочку і чекати, коли душа буде лежати, то ту сорочку можна вишити якраз тоді, коли душа вляже. Ось раніше казали, що коли нитку в день не використали, то день пройшов марно. У нас не вишивають у неділю та свята, а також і в п’ятницю, бо кажуть, що на старість руки будуть боліти. Але це жінкам, мені це не шкодить(сміється).

 

Ось так з жартами, цікавими історіями та переказами відбулася моя зустріч із збирачем  народних скарбів. Я насолоджувалася колоритною  говіркою, перепитувала тлумачення незнайомих слів і тішилася неймовірним знайомством. Після такої  пізнавальної розмови залишився приємний гуцульський післясмак. Хочете відчути його ви? Богдан Петричук завжди радий приймати гостей, а до його хати у Бабині будь- хто скерує.

Сволок –   балка, яка підтримує стелю в будівлях.

Лудинка – традиційний гуцульський святковий стрій.

Силянка  – разок намиста.

Пацьорки  – намисто, торочки, пасма. Сьогодні так ще деколи називають великий плоский бісер або паєтки.

Новини

Follow Me